Протидія стигматизації людей з інвалідністю
Безбар’єрна громада – це не лише доступний простір, а й повага та рівне ставлення одне до одного.
У межах кампанії «Взаємодій на рівних», спрямованої на зменшення стигми, стереотипів та упереджень щодо людей з інвалідністю, створено відео, яке показує просту річ: бар’єри бувають не лише фізичними, вони можуть виникати у наших поглядах, реакціях і ставленні до інших.
Стереотипи, упередження та припущення про те, що людина може чи не може через інвалідність, теж створюють дистанцію. Особливо коли люди спочатку бачать інвалідність, а вже потім саму людину.
Але інвалідність — це лише одна з характеристик людини, а не те, що визначає її повністю. Саме такими є й герої цього відео: різними людьми зі своїми історіями, інтересами та цілями.
Поліна створює власну лінійку одягу й підбирає тканини для нової колекції. Владислав тримає дисципліну на тренуваннях і готується до чергового матчу. Маша живе в ритмі хіп-хопу та обирає майбутню професію.
А ще Поліна, Владислав і Маша мають інвалідність.
Але що ми помічаємо найперше? Дослідження показують, що у ставленні українців до людей з інвалідністю досі переважають співчуття та бажання допомогти. Та коли інвалідність стає головним, що ми бачимо в людині, поза увагою можуть залишатися її ролі, захоплення, професійні досягнення, амбіції, характер і мрії.
Інвалідність — лише одна з характеристик людини. Вона може бути частиною її досвіду, але не визначає її повністю.
Як навчитися бачити цю багатогранність. Усе починається з того, куди ми спрямовуємо свою увагу:
- Помічайте перш за все особистість. Запитайте при знайомстві: чим людина живе, про що мріє, чим займається? Взаємодійте насамперед з фахівцем, колегою, сусідом тощо.
- Обирайте повагу замість жалю. Підтримка важлива, але справжня рівність починається з поваги до самостійності, вибору та особистих кордонів людини.
- Не робіть передчасних висновків. Зовнішність не говорить про те, що людина може або не може, чого вона потребує чи якої допомоги хоче. Якщо хочете дізнатися більше або допомогти — запитайте про це.
Бачте більше за стереотипи. Взаємодійте на рівних.
Відео
Постери
Брошура для вебперегляду: перейти за посиланням
Публікації
У рамках кампанії «Взаємодій на рівних», спрямованої на зменшення стигми, стереотипів та упереджень щодо людей з інвалідністю, підготовлено добірку поширених запитань, яких краще уникати, та підказки, про що можна запитати натомість.
«Що з тобою сталося?» / «Давно це в тебе?»
Замість питань про травми й діагнози запитайте: «Чим ти займаєшся і що тебе найбільше захоплює?». Так ви даєте людині можливість розказати про свої справи, зацікавлення чи роботу, а не про діагнози.
«Це назавжди?» / «А що лікарі кажуть?»
Запитання про діагноз, лікування чи прогнози стосуються особистої інформації, якою людина не зобов’язана ділитися. Замість порушення приватних кордонів поцікавтеся: «Які у тебе плани на найближчий час?».
«А як ти… [робиш побутові речі / працюєш]?»
Краще поцікавтеся: «Як ти любиш проводити вільний час?» або «Де твоє улюблене місце в місті?».
Насправді кожен із нас організовує свій побут і життя у зручний для себе спосіб. Змінивши акценти у питанні простіше знайти спільні інтереси й теми для розмови, не акцентуючи увагу на інвалідності.
«Чи складно будувати стосунки через інвалідність?»
Замість безтактного вторгнення в особисте запитайте: «Що для тебе найважливіше в людях?»
«Ти що, хворий?»
Замість сприйняття людини через неміч чи страждання запитайте: «Про що ти мрієш?» або «Яка ідея тебе зараз надихає?»
Так ви показуєте інтерес до самої людини — її планів, захоплень і прагнень, а не лише до інвалідності.
Обирайте спілкування на рівних!
Мова, якою ми послуговуємося щодня, непомітно формує наше ставлення до людей. Прагнучи висловити повагу чи підтримку, ми не завжди замислюємося, який сенс насправді несуть звичні фрази.
Як говорити коректно, етично та без стереотипів? У рамках кампанії «Взаємодій на рівних», спрямованої на зменшення стигми, стереотипів та упереджень щодо людей з інвалідністю, підготовлено добірку поширених висловів та підказки, як говорити коректно, етично та без стереотипів.
1. Спочатку людина, потім — її риси
«Інвалід»
Людина з інвалідністю
Коли ми називаємо людину «інвалідом», одна характеристика ніби стає визначальною для всієї її особистості. Інвалідність може бути важливою частиною досвіду людини, але не визначає її повністю.
2. Крісло колісне звільняє, а не «приковує»
«Візочник», «прикутий до візка», «інвалідний візок»
Людина, яка користується кріслом колісним
Слово «прикутий» створює образ безпорадності та обмеження. Натомість крісло колісне допомагає людині пересуватися та бути мобільною.
3. Сприйняття світу без застарілих ярликів
«Глухонімий», «сліпий», «з вадами зору»
Людина з порушеннями слуху / зору (або нечуюча людина)
Порушення слуху не означає відсутності мовлення чи здатності висловлювати свої думки. А жестова мова — це повноцінна мова зі своєю граматикою та структурою.
4. Чому варто відмовитися від «обмежених можливостей»?
«Людина з обмеженими можливостями»
Людина з інвалідністю
Вислів «обмежені можливості» нечіткий і зміщує фокус на саму людину. Натомість багато обмежень виникають через фізичні, інформаційні, комунікаційні та інші бар’єри в середовищі.
5. Забудьте про «особливі потреби»
«Спеціальні умови для інвалідів», «особливі потреби»
Доступний простір, безбар’єрне середовище
Потреби людей не є «особливими» — вони базові. Змінювати потрібно не людину, а простір довкола, роблячи його зручним для кожного.
6. Без маскувальних евфемізмів
«Сонячні діти», «люди дощу», «ангели»
Людина з синдромом Дауна / з розладом аутистичного спектра (РАС)
Метафори можуть романтизувати певний стан і формувати стереотипне уявлення про людей. Коректна й пряма термінологія допомагає говорити про людину без ярликів та узагальнень.
7. Від «страждань» до життєвого досвіду
«Страждає від…», «жертва травми», «каліка»
Людина має інвалідність / зазнала травми / користується протезом
Слова «страждає» чи «жертва» заздалегідь визначають досвід людини через біль і безпорадність. Натомість варто говорити про людину та її досвід без припущень про те, що вона відчуває.
Слова «страждає» чи «жертва» заздалегідь визначають досвід людини через біль і безпорадність. Натомість варто говорити про людину та її досвід без припущень про те, що вона відчуває.
Більше порад про те, як говорити етично та без упереджень, шукайте в Довіднику безбар’єрності: https://bf.in.ua/glossary/
Слова формують культуру. Обирайте повагу та взаємодійте на рівних!
«Травма змінила частину мого життя, але це лише частина мого досвіду. Зараз у ньому багато спорту, тренувань, змагань і нових цілей».
За цими стриманими словами Владислава Климчука — міцний характер людини, яка чітко знає цінність кожного кроку вперед. Травма не зупинила його, а стала точкою відліку для нового спортивного та життєвого етапу.
Сьогодні Владислав — гравець ампфутбольної команди «Шахтар Сталеві» та чинний чемпіон України з боксу серед ветеранів. Спорт для нього — це цілеспрямована праця, дух змагання та команда, де кожен грає на максимумі.
Шлях до цього вимагав величезної сили. Наприкінці 2022 року Владислав став до лав 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». У 2024-му під час виконання бойового завдання дістав важку мінно-вибухову травму. За цими кількома словами — тривале лікування, реабілітація та щоденна наполегливість.
«Служба і травма — це досвід, який залишиться зі мною. Але сьогодні я хочу рухатися далі, тренуватися, змагатися і ставити перед собою нові цілі. У спорті для мене важливі команда, суперники й результат, а не розмови про те, що я щось “подолав”».
Історія Владислава — це не про «життя всупереч». Це історія про силу духу, різносторонність, пристрасть до спорту й людську гідність.
Інвалідність чи травма — це лише одна зі сторінок життя, яка аж ніяк не визначає людину повністю. Завжди дивіться глибше: цікавтеся тим, чим людина палає, про що мріє і до чого прагне.
Бачте передусім людину. Взаємодійте на рівних!
«Попри жахливий біль…», «Живе всупереч діагнозу» або «Героїчна боротьба з долею» — ви точно бачили подібні формулювання в матеріалах про людей з інвалідністю.
Здається, що це про співчуття та підтримку. Але у такого підходу є зворотний бік — драматизація та героїзація.
Дослідження показують: 71% українців відчувають співчуття, а 34% — сум чи печаль, коли бачать людину з інвалідністю. Водночас люди з інвалідністю зазначають, що прояви жалості можуть дратувати та викликати дискомфорт.
І це зрозуміло: коли історію будують лише навколо «страждань» і «подолання», жалість може підміняти повагу та взаємодію на рівних. А за драматичним сюжетом стає непомітною сама особистість — її професіоналізм, хобі, почуття гумору, смак у літературі, плани та мрії.
Як розповідати історії про людей з інвалідністю без драматизації та героїзації?
1. Показуйте буденні ролі, а не лише «подвиги».
Професійні здобутки, улюблена кава зранку, кумедні історії, захоплення чи плани на відпустку роблять історію живою та справжньою. Інвалідність може бути частиною досвіду людини, але не обов’язково має бути центром кожної історії про неї.
2. Нормалізуйте життя, а не романтизуйте бар’єри.
Не перетворюйте звичайні щоденні дії людини на «подвиг» лише через її інвалідність. А якщо труднощі справді є частиною історії, показуйте не «героїчне подолання власного стану», а конкретні бар’єри середовища — наприклад, недоступний транспорт, будівлі чи послуги.
3. Запитайте саму людину.
Переконайтеся, що вона сама хоче бачити свою історію саме так. Дайте їй можливість визначити, про що говорити, на чому робити акцент і якими деталями ділитися, — без нав’язування образу трагедії чи надгероїзму.
Менше жалості — більше поваги. Розповідайте історії так, щоб бачити насамперед особистість, та обирайте взаємодію на рівних!
«А якщо я скажу щось не те?», «А раптом це прозвучить образливо?», «А якщо запропоную допомогу, а людина обуриться?» — цей страх у спілкуванні з людьми з інвалідністю знайомий багатьом.
Через острах здатися нетактовними ми часом відводимо очі, уникаємо розмови чи просто не знаємо, як поводитися.
Але безбар’єрність починається зі звичайного людського контакту та взаємодії на рівних. У рамках кампанії «Взаємодій на рівних», спрямованої на зменшення стигми, стереотипів та упереджень щодо людей з інвалідністю, підготовлено добірку простих порад, які допоможуть почуватися впевненіше.
1. Звертайтеся напряму
Якщо поруч із людиною є асистент, перекладач жестової мови чи рідні, розмовляйте безпосередньо з нею. Саме людина, а не той, хто її супроводжує, є вашим співрозмовником.
2. Не бійтеся звичних слів
Сказали «побачимось» людині з порушеннями зору чи «ходімо» людині, яка користується кріслом колісним? Це звичні вислови повсякденної мови — не потрібно панікувати чи надмірно вибачатися.
3. Поважайте темп співрозмовника
Не договорюйте фрази за людину й не поспішайте заповнювати паузи. Комусь може знадобитися більше часу, щоб сформулювати думку чи відповісти. Дайте співрозмовнику стільки часу, скільки потрібно.
4. Спочатку запитайте, чи потрібна допомога
Не варто автоматично припускати, що людина з інвалідністю потребує допомоги, — і тим більше діяти без її згоди.
Просто запитайте: «Вам допомогти?» А якщо так — «Як саме це краще зробити?» Це простий спосіб поважати особисті кордони та самостійність людини.
5. Сказали щось не те? Це не привід уникати спілкування
Усі ми можемо помилятися. Якщо сказали щось недоречне — коротко перепросіть і продовжуйте розмову. А якщо не знаєте, як буде коректніше, просто запитайте.
Не дозволяйте страху помилитися ставати бар’єром для спілкування. Повага, відкритість і готовність чути одне одного важливіші за прагнення завжди знаходити «ідеальні» слова.
Поліна не ділить своє життя на «до» і «після» аварії. В обидва періоди вона та сама людина, що не уявляє себе без творчості.
У 17 років Поліна займалася бальними танцями — і найбільше любила не самі виступи, а те, що їм передувало: продумувати сценічні образи, шукати ідеї для костюмів, брати участь у примірках. Саме тоді й зрозуміла, що хоче створювати одяг сама.
Так разом із сестрою з’явився бренд «Полівік», назва якого поєднала їхні імена. Мама долучилася з самого початку — вони разом вчилися шити, експериментували з кроєм і поступово, крок за кроком, розвивали власне виробництво. Згодом Поліна взяла розвиток бренду повністю на себе, хоча сімейною справа лишається й дотепер.
Але шлях бренду не був прямою лінією вгору. Потім була аварія і тривала реабілітація — і саме в цей складний період Поліна відкрила для себе арттерапію. Творчість, яка колись привела її в моду, тепер також допомогла. Разом з Поліною почав мінятися і сам бренд: у Києві з’явилася власна студія з майстернею та шоурумом.
Новий виклик прийшов звідти, звідки його ніхто не чекав. Повномасштабне вторгнення Поліна зустріла в Бучі, і цей досвід так само не міг не позначитися на творчості: відтоді колекції «Полівік» тісно пов’язані з українською айдентикою та сенсами, які Поліна прагне зберігати й переосмислювати через одяг.
«Бренд дає велике поле для творчості — не тільки для самореалізації, а й для соціальних проєктів», — каже вона.
Сьогодні майстерня «Полівік» продовжує працювати в Бучі. Поліна створює дизайни, мама розробляє лекала та займається кроєм, а кравчині перетворюють ідеї на готові речі. Серед наступних цілей — масштабувати виробництво і створювати ще більше можливостей для творчості.
Танці й мода, аварія та реабілітація, війна, підприємництво, родина, українська культура — увесь цей досвід є частиною історії Поліни. Але жодна окрема обставина, зокрема інвалідність, не визначає її повністю.
«Коли ти робиш те, що тебе надихає, — це і є щастя», — каже Поліна.
Бачити людину, її справу, захоплення й мрії — а не зводити її до інвалідності. Це і є взаємодія на рівних.
Виховання кожної дитини — це щоденний процес підтримки, пізнання та розвитку. А батьки й вихователі дітей з інвалідністю можуть стикатися і з додатковими викликами — від пошуку потрібної підтримки до подолання бар’єрів і стереотипів у суспільстві.
Як підтримувати дитину, допомагати їй розкривати свій потенціал, ставати самостійнішою та водночас дбати про власний ресурс?
У рамках кампанії «Взаємодій на рівних», спрямованої на зменшення стигми, стереотипів та упереджень щодо людей з інвалідністю, підготовлено поради для батьків та вихователів.
1. Бачте в першу чергу дитину, а не інвалідність
Інвалідність — це лише одна з характеристик. Дитина має свій характер, вподобання, інтереси, здібності та мрії. Підтримуйте її сильні сторони й таланти та не визначайте її можливості й майбутнє через призму обмежень.
2. Підтримуйте самостійність
Бажання допомогти дитині природне, але важливо залишати їй простір для власних рішень, дій та досвіду. З урахуванням віку, потреб і можливостей залучайте дитину до щоденних справ, давайте змогу робити вибір і поступово розвивати навички самостійності.
3. Створюйте умови для спілкування з однолітками
Кожній дитині важливо мати друзів, спілкуватися, гратися та відчувати себе частиною спільноти. Підтримуйте можливості для взаємодії з іншими дітьми в садочку, школі, на майданчику чи в гуртках. Якщо виникають запитання щодо інвалідності, говоріть про неї просто, відкрито й без упереджень.
4. Фокусуйтеся на особистому прогресі, а не на порівняннях
Темп і шлях розвитку кожної дитини індивідуальні. Замість порівнянь з іншими помічайте її власні досягнення — навіть маленькі. Це допомагає бачити прогрес і зміцнювати впевненість у власних силах.
5. Дбайте про власний ресурс і шукайте підтримку
Турбота про себе — це не егоїзм, а важлива частина турботи про дитину. Дозволяйте собі просити про допомогу, відпочивати й відновлюватися. Звертайтеся до близьких, фахівців і батьківських спільнот, де можна отримати підтримку, поділитися досвідом та знайти потрібну інформацію.
Підтримка потрібна не лише дітям — вона потрібна й дорослим, які поруч із ними.
Маша могла б бути однією з тисяч 15-річних дівчат, які знімають танці під кей-поп, підбирають макіяж за відео блогерів і обирають майбутню професію. Бо вона й справді така.
Танцювати Маша любить, скільки себе пам’ятає. Ще в дитинстві могла побачити хореографію по телевізору й одразу почати повторювати рухи, а свій перший шкільний номер підготувала повністю самостійно — просто вивчила всю хореографію з кліпу. Зараз серед її фаворитів — кей-поп , хоча самими танцями інтереси Маші не обмежуються: вона захоплюється макіяжем, дивиться б’юті-блогерів, вчиться фарбуватися сама й уже зібрала власну колекцію косметики, а в майбутньому думає і про курси візажу.
При цьому Маша легко знайомиться з людьми, першою йде на контакт і, схоже, вміє не надто перейматися, коли щось іде не за планом. Це вміння якось стало в пригоді просто на сцені: під час одного зі шкільних виступів виникли проблеми з музикою, але Маша не розгубилася — продовжила виступ і ще й почала підбадьорювати діджея. Мама Маші, Євгенія, опублікувала відео з цим моментом у соцмережах, і воно несподівано стало вірусним, набравши понад 1,3 мільйона переглядів.
Євгенія зізнається, що й сама багато чого вчиться у доньки — зокрема сміливості бути собою й займатися тим, що любиш. Інколи, каже вона, їй хочеться возити Машу з лекціями по різних школах і показувати її одноліткам: що в Маші ті самі інтереси, що й у них, і що вона нічим від них не відрізняється.
А планів у Маші вже вистачає. Після 9 класу вона хоче вступити до коледжу, опанувати кулінарію й у майбутньому працювати за професією — і ще є візаж, який цілком може перерости з хобі в щось більше.
Машина історія не про те, що вона робить щось «попри». Вона про звичайну 15-річну дівчину, яка танцює під кей-поп , цікавиться косметикою, думає про майбутню професію, будує плани.
Інвалідність — лише одна з характеристик людини, і вона не повинна бути єдиним, що ми бачимо, коли дивимось на когось. Бачте особистість. Взаємодійте на рівних.
Іноді ми не знаємо, як «правильно» розпочати розмову з людиною з інвалідністю. Через страх сказати щось не те можемо ніяковіти або навіть уникати контакту.
У рамках кампанії «Взаємодій на рівних», спрямованої на зменшення стигми, стереотипів та упереджень щодо людей з інвалідністю, підготовлено добірку простих фраз, які можуть стати у пригоді.
1. «Чи потрібна вам допомога?»
Не поспішайте діяти замість людини. Спочатку запитайте, а якщо допомога потрібна — уточніть, як саме її краще надати.
2. «Як вам зручніше спілкуватися?»
Усно, письмово чи в інший спосіб — дайте людині можливість самій обрати зручний формат комунікації.
3. «Чи можу я взяти ваше крісло / підтримати вас?»
Не торкайтеся людини чи її допоміжних засобів без дозволу. Якщо потрібна фізична взаємодія — спочатку запитайте.
4. «Чи буде вам зручно, якщо…?»
Не вирішуйте за людину, що вона може чи не може робити. Краще запитайте про її потреби та комфорт.
5. «Перепрошую, я сказав(-ла) це некоректно».
Помилитися може кожен. Якщо сказали щось недоречне, достатньо коротко перепросити, врахувати зауваження та продовжити розмову.
Не потрібно завжди знаходити «ідеальні» слова. Запитуйте, слухайте відповідь і поважайте вибір людини.
Спілкуйтеся з повагою. Взаємодійте на рівних.